ПОДВІЙНА ПРИРОДА КОНФЛІКТІВ У ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ
DOI:
https://doi.org/10.35546/kntu2078-4481.2024.1.51Ключові слова:
конфлікт, управління конфліктом, публічне управління, організація, керівник, сторона конфліктуАнотація
У статті досліджено сутність подвійної природи конфліктів у публічному управлінні. Розглянуто думки вчених щодо теорії конфлікту, засобів його вирішення та профілактики, управління конфліктною ситуацією в організації, ролі керівника як учасника, медіатора, арбітра конфлікту. З’ясовано, що конфлікт має подвійну природу відповідно до нових орієнтацій управління та кадрової роботи, де перша іпостась відтворює традиційне сприйняття конфлікту як негативного явища з такими складовими, як зіткнення, протистояння, агресія, тобто має деструктивний характер, а друга передбачає можливість в умовах колективної дискусії вирішити будь-яку проблему, що постає перед організацією, згуртувати колектив у досягненні спільної мети, виявити особисті компетентності найбільш активних працівників, підвищити авторитет публічної служби в очах громадян і загалом державної влади України. З’ясовано, що конфлікт – це зіткнення суб’єктів, які прагнуть реалізувати свої інтереси, а тому в умовах організації, особливо установи публічного управління, його негайно потрібно вирішити, адже він може призвести до деконструктивної ситуації. Проте конфлікт розглядається і з позитивного боку – як конструктивне явище, навіть сплановане, коли під час його вирішення відбувається рівноправна суперечка, у якій колектив управлінців згуртовується для ухвалення рішень, потрібних для життєдіяльності всієї організації. Визначено, що така подвійна природа конфлікту потребує правильного управління цим процесом, яке здійснюється керівником як найбільш зацікавленою особою, адже він відповідає за діяльність установи. Зроблено висновок, що позитивний бік конфлікту, якщо той правильно керований, передбачає згуртування колективу, наявність розмаїття поглядів у колективній дискусії з проблемного питання, залучення інноваційних підходів до його вирішення, тобто «суперечка породжує істину». При цьому перевіряються міцність управлінської команди та сутність кожного працівника. Отже, провідною засадою вирішення конфліктів є співробітництво.
Посилання
Конституція України. Ухвалена Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Президент України. URL: https://www.president.gov.ua/documents/constitution
Долинська Л.В., Матіас-Заяц Л.П. Психологія конфлікту. Київ: ЦУЛ, 2010. 304 с.
Ложкін Г.В., Пов’якель Н.Н. Психологія конфліктів: теорія і сучасна практика: посібник. Київ, 2007. 416 с.
Ходаківський Є.І., Грабар Т.Р. Психологія управління: навчальний посібник. Житомир, 2011. 664 с.
Криворучко О. Аналіз конфлікту в колективі. Персонал. 2003. № 4–5. С. 101–103.
Зінчина О.Б. Конфліктологія: навч. посібник. Харків: ХНАМГ, 2007. 164 с.
Новікова Н. Управління конфліктами в організації: підходи до вирішення та профілактики. Галицький економічний вісник. 2013. № 2(41). С. 79–83.
Біловодська О. А., Кириченко Т. В. Управління конфліктами в системі управління людським потенціалом підприємств. Економіка і суспільство. 2017. Вип. 10. С. 177−182.
Боковець В.В., Соколовська В.В. Управління конфліктними ситуаціями в роботі з персоналом. Ефективна економіка. DОІ: 10.32702/2307-2105-2020.10.4
Мазаракі Н. А. Медіація в Україні: теорія та практика : монографія. Київ : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2018. 276 с. DOI: http://doi.org/10.31617/m.knute.2018-1155
Мороз А., Сметанюк А., Шар В. Теорія конфлікту: монографія. Київ: НТБ, 2010. 256 с.
Гришина Н. В. Психологія конфлікту. Київ: Либідь, 2010. 258 с.
Казаков В. Соціальний конфлікт: проблема визначення. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2014. № 3. С. 156–166.
Лопушинський І.П., Ковальська Н.М., Демченко В.М. Медіація як засіб вирішення суперечок в публічному управлінні: гуманістичний аспект. Вісник ХНТУ. Публічне управління та адміністрування. 2022. № 1 (80). С. 110–119. DOI: https//doi.org/10.35546/kntu2078-4481.2022.1.13